Цієї світлої неділі настоятель храму святої Покрови отець Михаїл звернувся до прихожан з такою проповіддю: «Улюблені во Христі браття і сестри, сьогодні ми читаємо цікаву історію про капернаумського сотника. І сотник дає всім нам яскравий приклад віри і молитви.

Ми завжди беремо приклад і чекаємо добрих вчинків від гарної людини, від святих людей, від Господа Нашого Іісуса Христа. Тут же приходить людина, яка скоріш за все, дуже далека від релігії, тим більше від віри в Єдиного Бога.

Будучи сотником Капернаумської сотні, Капернаумської римської залоги, керуючи солдатами, людина хвилюється за свого слугу, за того хто прислуговує йому, який раптом захворів. І в цьому хвилюванні він іде до Бога з молитвою, з проханням про зцілення цього слуги. Будучи далеким від віри, він увірував.

Сьогодні ми дуже часто можемо бачити на деяких церквах на дверях написано «Записочки від іновірців ми не приймаємо». Бачу ви киваєте, значить бачили такі записки. Значить в церкві ми не молимося за мусульман, за Київський патріархат, за українців і так далі, далі і кого там тільки не перераховують.

Сьогоднішнє Євангеліє стверджує, якщо на дверях написана така записка – це не Божа церква, можете спокійно розвернутися і вийти. В тому храмі ви не знайдете Бога тому, що Бог приймає кожного, не залежно від його кольору шкіри, незалежно від його національності, більше того – Бог приймає кожного навіть незалежно від його віри. Бо всі ми діти Божі. І навіть, якщо не вірує людина, а за неї хтось помолиться, Бог може помилувати її.

Буквально недавно до мене прийшли люди, пишуть записочку і кажуть, а зять мусульманин, писати, чи не писати? Звичайно пишіть, та за таких людей не просто потрібно молитися, за них можливо потрібно ще більше молитися. Як капернаумський сотник прийшов до Господа, так і вони рано, чи пізно прийдуть до Господа. І Господь змилосердиться, і Господь обніме і можливо скаже – навіть у церкві Христовій Я не бачив такої віри, як Я побачив ось у цього раніше невіруючого. І говорить Гогсподь далі – іди і як увірував ти, так хай буде. І в ту ж мить зцілився слуга сотника.

Як хочеться почути голос Бога – як ти віруєш, хай так буде тобі. Але для цього задумаймося як віруємо ми. Чи така ж висока і світла наша віра, як була у цього сотника. Чи бува не закрадається у нашому серці сумнів. Як ми живемо у цьому світі, чи могли б ми, покинувши все, побігти до Господа, щоб попросити за свого слугу, за свого сусіда, за дальню людини, можливо незнайому нам – Боже, скажи тільки слово і зцілиться слуга мій. Чи можемо ми вчинити так?

Якщо є у нас така віра, повірте, Бог не відштовхне, Бог не покине нас. Але для того ми повинні бути відкритими для кожного. Це не значить змінювати свою віру, це не значить продавати свою віру, будьте стійкі у своїй вірі, але це значить і любити того хто не вірує і молитися, щоб разом ми спаслися, бо це і є любов.

Колись давно-давно, років 10 назад я купив цікаву книжечку, а на ній зверху була ілюстрація. Книжечка видання Московського патріархату, ілюстрація така – пливе корабель у бурхливому морі, на кораблі надпис «Православна церква», на кораблі стоять православні люди, що спасаються у бурхливому морі, а кругом корабля тонуть різні люди, грішники, теж з підписами, що цікаво. Картинка правильна, бо дійсно спасіння в Православній церкві, картинка правильна, бо дійсно хто поза кораблем вони в небезпеці, вони у бурхливому житейському морі. Але в той же час неправильна картинка в тому сенсі, що справжній віруючий православний це той, хто на кораблі не буде спокійно стояти і дивитися, як тонуть інші люди. Він буде протягувати руку спасіння, він буде розкидати кругом себе рятувальні круги, щоб й інших спасти, спастися самому і спасти інших. І тільки так спасемося ми.

Хай же спасіння буде по нашій вірі. Хай же по нашій вірі Господь дарує нам здоров’я, як тому слузі сотника. Дарує здоров’я, спасіння і віру. Боже благословення на всіх вас!».

«Спаси Господи», – відповідають прихожани храму святої Покрови.