5 листопада у поминальну Дмитрівську суботу настоятель храму святої Покрови отець Михаїл звернувся до прихожан з такою проповіддю:

«Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа! Амінь!

Улюблені во Христі браття і сестри, сьогодні Дмитрівська поминальна субота. З самого початку цей день був визначений, як день поминання усіх воїнів, що життя своє поклали за правду, за істину, адже сам Дмитрій теж був воїном.

І це, напевно, цього річ найактуальніше, бо на нашій землі сьогодні ворог, нашу землю топче чобіт окупанта. Наших воїнів і мирних людей вбиває зброя росії, яка напала на нас і хоче знищити нас як українців, як народ. І дуже актуальне сьогодні поминання наших померлих. І дуже яскраво сьогодні видно де правда, де істина, де людяність і хто нелюди.

Говорячи це, я згадую, що два, чи три місяці назад прийшов до мене молодий воїн і плакав, як маленька дитина в мене на грудях. І каже: «Батюшка, я з дитинства не міг тваринку образити, а сьогодні мені доводиться вбивати людей… І мені болить душа за тих померлих, за тих, кого доводилося знищити. Я розумію, що я захищаю маму, дружину, дітей, захищаю вас, батюшка, але душа болить». Але дуже яскраве було закінчення його душевної сповіді: «І ось ті орки, – каже, – покидають своїх убитих друзів на полі бою, нікому вони непотрібні. А ми їх хоронемо». Наші українські воїни хоронять їх і тепер найяскравіше: «І ставимо хрестики на їхніх могилах».

Буквально нещодавно приїжджав хлопець теж із війни і каже: «Іде обколене, чи обкурене стріляє і не бачить куди воно стріляє. Ми його ліквідуємо  і як з автоматом стояв, так і впав на коліна. Іде ззаду другий, ногою штовхає свого убитого товариша, ступає на нього в прямому значенні цього слова». Ідуть по трупах своїх товаришів. На нашу землю прийшли нелюди для яких не варте своє життя і життя нас з вами українців.

Не вміючи жити на цій землі, не шануючи свого життя, вони і не вміють і не шанують своїх померлих. Ми українці, ми християни шануємо і своїх померлих і померлих наших ворогів. На наших кладовищах є сьогодні могилки невідомих воїнів. Я проходив мимо цих могилок і думав: «Чиї ж це могилки?». І ось у мене в серці закрадається така думка, що скоріш за все, це убитий окупант, а ми його похоронили по-людськи. Бо, захищаючи себе, свою Вітчизну, свою Церкву, ми залишаємося людьми. Поминаючи своїх померлих, ми залишаємося істинними християнами. І про це сьогодні свідчить цей стіл, оці панахидки, які переповнюють наш храм. І наші з вами молитви за всіх від віку померлих воїнів і, перш за все, за наших воїнів. За тих, що в перші хвилини війни віддали свої життя за нас з вами, за наших дітей. Наших ніжинці, які кругом Ніжина стояли зі зброєю у руках і захищали наше мирне небо, наш мирний сон, наших дітей і життя своє покладали. Ми молимося за них, ми пам’ятаємо за них, ми будемо пам’ятати за них вічно. А ті, що прийшли на нашу землю, як окупанти, як фашисти, їхні імена вже забуті, вони вже нікому непотрібні, ну, можливо, потрібні батькам, як машини, бо за них убитих дають машини. І ось це все, що потрібно тим нелюдам.

А ми будемо молитися і за ворогів своїх, бо так заповідав Господь наш Іісус Христос, але, перш за все, будемо молитися за наших воїнів, за тих, які життя свої поклали задля того, щоб ми сьогодні молилися у храмі.

І хоча зараз ще звучить сирена тривоги, але ми віримо в Божий захист, віримо в Покров Божої Матері й віримо в наших воїнів, які міцно, як скеля стоять, протистоять набагато сильнішому ворогові, не бояться смерті. І нашими молитвами смерть сьогодні обходить їх. А ми будемо молитися, день і ніч молитися за їх охорону, за їх здоров’я і за Царство Небесне наших Героїв, що життя своє поклали за нас з вами, за Україну, за правду, за істину.

Боже благословення на всіх вас!».

Царство Небесне всім від віку померлим.