У Вселенську поминальну суботу настоятель храму святої Покрови отець Михаїл звернувся до парафіян з такою проповіддю:
«Во імʼя Отця і Сина і Святого Духа! Амінь!
Улюблені во Христі браття і сестри, дивлячись на цей поминальний стіл, який ми разом з вами сьогодні накрили в нашому храмі, читаючи сьогодні заупокійні записочки, імена, імена, імена, імена, я згадав декілька тижнів назад хтось із чернігівських людей виклав фотографія. Я навіть не памʼятаю в якому селі, але якесь невеличке село Чернігівської області і в центрі села меморіальний памʼятник «Всім хто загинув у роки Великої Вітчизняної війни». Я думаю, що це не дивно ні для кого з нас, бо, напевно, в кожному селі є такі памʼятники. Але мене сильно вразило інше.
Невелике село на Чернігівщині і на цьому памʼятнику 251 імʼя. Ми, живучи у мирному світі, коли ми не розуміли чому наші діди і бабусі казали: «Найголовніше, щоб не було війни». Ми бачили ці памʼятники, але ми ніколи не задумувались над цим. 251 імʼя у невеликому селі Чернігівської області – це 251 юнак, чоловік, юнак, який можливо ще повинен був завести свою сімʼю, народити дітей, українців, господарів на цій землі. Чоловік в якого, можливо була сімʼя і діти, але він мав ще їх ростити, ставити на ноги, обробляти землю. І він зросив своєю кровʼю нашу землю, щоб врятувати її від ворога.
Проходять роки, а історія повторюється. Сьогодні ми поки що не бачимо цих памʼятників, але заходимо на будь-яке кладовище у будь-якому селі, особливо в містах і селах, ми бачимо українські знамена на могилі і розуміємо, що це лежить юнак чи молодий чоловік, який через десятки років знову пішов на війну, щоб захищати свою рідну землю, своїх рідних дітей, батьків, дружину. І віддав життя своє за їхнє майбутнє, за наше з вами майбутнє, світле майбутнє, щоб ми знову не знали що таке війна. Але ми з вами повинні вічно памʼятати і памʼять наша повинна бути живою, от як рана, яка загоється, загоються наші рани, але коли на дощ починає нагадувати про себе, боліти і не дає спати. І це рана, яку сьогодні знову наносять нашому народові рано чи пізно загоється, але вона буде боліти в нас ще століттями і ми будемо памʼятати за всіх наших померлих, а особливо за тих, які сьогодні кладуть життя своє за це майбутнє, за наше з вами майбутнє, за нашу світлу і святу Україну, за нашу родючу, святу землю, за наш народ роботящий і гостинний, який ніколи не зазіхає на чуже. Але і свого ми нікому не віддамо. За наших дітей, щоб вони вміли трудитися, вміли захищати свою землю й нас з вами, вміли молитися і памʼятати, памʼятати в молитві за них всіх померлих, за всіх хто віддав життя своє за наше майбутнє.
Всі від віку померлі хай сьогодні стануть в молитві перед Богом за нас живих, так як ми живі сьогодні стали в молитві за них померлих. І так, коли ми єдині і живі, і мертві, віримо, що буде в нас майбутнє, що будуть знову народжуватись діти. І наш український козак завжди орав своє поле, але була заточена шабля і ця шабля була готова захистити цю землю, яку оре він.
Ще і ще раз ми сьогодні згадуємо всіх від віку померлих, ще і ще раз ми молимося за упокоєння всіх померлих, готуємося до посту в цій молитві і віримо, бо так сказав Господь. Постом і молитвою будете виганяти все нечисте із свого життя. А сьогодні зброєю, постом і молитвою ми очистимо нашу землю і наші душі.
Бже благословення на всіх вас!».
