У цю світлу неділю отець Олександр звернувся до парафіян з такою проповіддю:

«Во імʼя Отця і Сина і Святого Духа!

Дорогі во Христі браття і сестри, сьогодні ми слухали одну із притч, яку розповідає нам Господь. Я кажу – розповідає нам, тому що, розповідаючи Своїм апостолам чи іншим людям. І в їхній особі Він розповідає нам, ми повинні виносити уроки і навчатися в цьому. Чому ж навчає нас ця притча сьогодні? До речі, кілька слів про притчу, ви знаєте, що мова Ісуса була притчеподібна, метафорична, мова алегорії. І притча, на яку б мову не перекласти, вона буде зрозуміла, зрозуміло про ще йде мова. Усе буде зрозуміло, на яку б мову не перекласти. Бо ми знаємо, що в перекладі дуже часто втрачаються деякі деталі, або навпаки деякі деталі зʼявляються. Колись Олександр Мень сказав, коли Платон – учень Сократа тлумачив його вчення, і до такої міри, що тільки залишилася тінь від Сократа, а потім зникла і сама ця тінь. От з притчами так не можна вдіяти тому, що вони взяті із життя, із щоденного побуту, із сільського господарства і для всіх народів на всіх мовах це буде зрозуміло. До речі, притч нараховано близько 30, є цифра 33 і тільки одна із них має елементи містики – це про багача і Лазаря. Знаєте ви цю притчу, вона відноситься і до сьогоднішньої притчі, щось подібне. Але також там все зрозуміло, хоч там і містика. А всі інші зрозумілі нам із нашого побуту, може деякі, скажімо про десять дів, то там треба знати звичаї ізраїльського народу, які тоді були, що це був такий весільний обряд.

Так от Господь розповідає притчу про багатого збирача, якому Бог дав великий врожай. І він бачить, що його клуня не вміщає такий багатий врожай і він вирішив побудувати ще нові. Здавалося б, нічого поганого тут немає, не пропадати ж врожаю. Але особливість у тім, що він сказав: «Ну тепер мені немає про що турбуватися, тепер тільки їж, пий і веселися». Він забув подякувати Господу за те, що Він дав цей врожай. Він забувся про тих, хто голодує, у кого немає такого достатку. Він забувся, що Господь створив нас для того, що ми, в першу чергу, віддавали, а не тільки брали. Тому що, якщо тільки брати – то це егоїзм.

Цей бідолага у ту ж ніч і помер, як сказав йому Ісус, що ти нерозумний, тієї ж ночі в тебе забереться душа твоя. І нічого з того він не забрав, чому він радів. Хтось може також все життя їсти, пити, веселитися, а духовно просто спати. До речі, вчора було читання Євангелія, де Ісус говорить – нехай мерці хоронять своїх мерців. Мова звичайно там йшла не про батька того юнака, просто юнак хотів успішно з ним дожити, успадкувати майно, а потім вже долучитися до вчення Ісуса і до самого Ісуса. І Господь говорить – нехай мерці хоронять своїх мерців, маючи на увазі духовно мертвих.

Так і сьогоднішня притча про духовно мертву людину, яка тільки і думає, щоб їсти, пити і веселитися. І вустами апостола Павла до нас звертається Церква – сплячий, вставай, воскресни із мертвих і освітить тебе Христос. Це в одному із послань апостола Павла є. Ця коротенька фраза, якби характеризує духовне життя справжнього християнина. Прокинутися від сплячки і діяти. Адже любов, ми знаємо заповідь – люби свого ближнього як самого себе. Але любов у даному випадку – це непросто стан душі, це не просто симпатія, коли нам хтось симпатичний, а як же той хто нам не симпатичний, як його любити? Бо слово любов, єврейською мовою буде агава, а «агав» – перекладається, як віддавати. Тобто любов – це є віддача. І вся наша діяльність, життєва діяльність – це для того, щоб віддавати один одному і творити добро, звичайно ж.

Якщо поглянути на таку матеріальну річ, як наш одяг, ми ж не шиємо його, його хтось нам шиє, ми їмо хліб чи щось інше, це виробляє хтось, ми приїхали на транспорті, хтось привіз нас, у наші церкві хор співає, інші церковнослужителі підтримують порядок, чистоту, інші роблять і свічки і так кожен, кожен робить свою справу. Але ця справа не на самого себе направлена. Якщо людина забуває про це, то вона просто духовно спить. Тому Церква нагадує – сплячий, вставай, воскресни із мертвих.

Також зупинімось на слові «воскресни із мертвих». Це не про футуристичне воскресіння, не про майбутнє. Так само, як ми говоримо про Царство Небесне, Царство Боже, з одного боку це якась перспектива у майбутньому, але Господь говорить – Царство Боже у середині вас є. Так само і Суд Божий, ми знаємо, що буде колись останній Суд Божий, але є Суд Божий тут і зараз, і по суті він почався, коли Ісус вийшов на проповідь, тоді вже почався Суд.

Один британський богослов книгу написав «Майбутнє в теперішньому», тобто воскресіння – це майбутнє, але тут і сьогодні треба прокинутися та воскреснути духовно.

Сьогодні черговий піст, який цьогоріч почався раніше, а точні він почався вчасно, так як це було в наших дідів, прадідів. Різдвяний піст завжди починався 15 листопада, просто ми не завжди заглядали в церковний календар. У вівторок 21 листопада у нас буде велике свято Введення у храм Пресвятої Богородиці. Це свято ми також завжди святкували 21 листопада, просто це 21 листопада накладалося на світський календар і припадало на 4 грудня. А тепер стало все на своє місце. Ми не відстаємо тепер від астрономії і не відстаємо від життя. Хто до цього ще не звик, то звикайте. А тут по суті не звикати треба, а згадувати. У єврейській мові не кажуть «вивчати мову», а кажуть «згадують цю мову». Так само і ми повинні згадати цей календар по якому ми завжди жили. У нашій церкві прихожани вже і забулися, що колись був інший календар, швидко звикли.

Також нагадуємо собі, що піст потрібен для нашого виправлення, для нашого духовного зростання. Це не для Бога, це не для Церкви і не для того, щоб виконати припис. І неважливо взагалі що ми їмо, чи не їмо. Спортсмени також можуть щось не їсти, артисти балету також дотримуються дієти, хтось, не дай Бог, хворий і також має обмеження в їжі. Під час посту потрібно, перш за все каятися і покаяння – це одна з найголовніших складових. Покаяння – це і сльози, і, перш за все, бажання повернутися обличчям до Бога і бажання змінити свій спосіб мислення, свою поведінку до всіх оточуючих, незалежно від того, хто для нас симпатичний чи не симпатичний. Звичайно я не маю на увазі стан війни, бо це неприродній стан. Під час війни всі мають стати на Захист своєї держави, на захист своїх рідних і самого себе, але то вже інша історія, яка ми сподіваємось скоро закінчиться нашою перемогою і нашим тихим і мирним життям, щастям і добром. Амінь!».