У цю світлу неділю настоятель храму святої Покрови отець Михаїл звернувся до прихожан з такою проповіддю:

«Христос Воскрес! Рано вранці до сходу сонця спішили жінки-мироносиці, щоб миром святим намастити тіло Господа нашого Іісуса Христа. Чуємо ми сьогодні у святій Євангелії, і під час ми з вами не розуміємо самої суті цієї події.

Господь ішов по землі і проповідував істину. Ішли за ним Його святі апостоли, ішли за Ним жінки, які допомагали Йому в Його духовній, проповідницькій праці. Йшли і, як і апостоли, надіялися на щось краще, на світле майбутнє. Як Яків і Іоанн, згадайте, просили у Господа: «Боже зроби так, щоб ми сіли на престолі справа і зліва від Тебе». Бо думали, що Він стане Царем Ізраїлю, а то і Царем світу.

І раптом така трагедія, Його ловлять, знущаються на Ним, Його розпинають і Він помирає. Крах усіх надій і сподівань. І в цьому красі, в цьому страху розбіглися усі, ті, що просили Його, щоб бути біля Нього, тікають і покидають Його. І тільки жінки залишаються біля Його хреста. І ось Його похоронили, здавалося вже нема на що надіятись, треба йти додому, але вони не йдуть додому. Вони чекають першого дня після суботи, коли можна буде прийти до Його тіла, намастити тіло Його маслом святим, миром святим. Віддати йому останню людську шану, тілу Його, поплакати, помолитися. І знають вони, що за це можуть постраждати і не надіються вони уже ні на яку нагороду, але до сходу сонця спішать до гробу. І отримують за це велику нагороду першими почути – Христос Воскрес! Почути і возрадуватися всією душею, всім єством своїм, почути цю новину і понести її у світ – Христос воскрес!

І сьогодні ми чуємо ці слова, бо першими почули їх жінки-мироносиці.

Нещодавно мені розповідають таку цікаву історію: «А що ви отримуєте, – питають наших жінок, – у церкві, скільки платять вам». Повірте, наші жіночки, наші мироносиці по великому рахунку працюють за Славу Божу, за те, щоб почути це – Христос Воскрес.

Сьогодні я ще один випадок згадую: в 96-му році, скільки років вже пройшло Боже, Боже, я випросив в підприємця Прокопця Анатолія Федоровича, щоб дав мені машину бетону для того, щоб впорядкувати парадний вхід, там де у нас зараз сходинки, гарні, широкі, парадні сходинки. І от я весь день чекаю машину бетону, зробив опалубку, щоб там сходинки ті заливати, а машини нема і нема. Година п’ята, кінець робочого дня приїжджає машина і перед церквою на вході до церкви – бубух, висипала машину бетону. Ну чоловіки знають, що це, а жінкам розкажу: бетон застигає година, дві, п’ять хай годин і коли він застигне, це тоді один великий камінь з яким вже нічого не зробиш. І ось такий потенційний камінь висипали нам на вході до церкви і я стою один, як билина з лопатою. І нікого із знайомих немає, бо ми тільки рік як приїхали в Ніжин. Є, але всі по роботах. Перехрестився я і давай кидати оцей бетон. І раптом бачу із нашого ближнього будинку йде жінка з лопатою. Я розказую і в мене комок у горлі, бо це вже пройшов час. З іншого будинку йде друга жінка з лопатою, а за нею ще одна жінка з лопатою. І хвилин за п’ятнадцять жінок десять напевно коло мене і я, і всі з лопатами кидають бетон.

Я нікого не просив, а у вікно побачили – батюшка бетон кидає, ну як не допомогти. Чи думали ті жінки, що батюшка їм заплатить, звичайно ні. Більше того, то був важкий час і всі хто навертався до Покровської церкви, їх духовно принижували – куди ти пішов, та у Покровській церкві нічого доброго нема – говорили так. Тобто ті жінки які прийшли, вони йшли на перекір своєму страху і духовному ризику. Вони йшли трудитися на Славу Божу. Та як бігли жінки-мироносиці до Гробу Господнього. Так разом із жінками ми з тим бетоном і справились.

І так в усій історії людства жінка-мироносиця перша іде проти вітру, на перекір усьому, йде за Богом, за Господом нашим Іісусом Христом. І виникає питання, що рухає жінкою-мироносицею? Любов, велика любов, так як любить жінка, тільки Бог може любити, любити по-божому, щиро, віддано, без остраху за своє життя, любити і йти за тим, кого любиш.

І сьогодні я особисто і всі чоловіки, які в нашому храмі, дякуємо вам жінки-мироносиці за вашу велику любов і кланяємося вам. Дякуємо вам за ваші молитви, бо так як молиться мама за дітей своїх, дружина за чоловіка свого, сестричка за брата свого, ніхто не може помолитися. Дякуємо вам за це і кланяємося вам. Дякуємо вам за вашу працю, невтомну працю, за ці рушники, чисті, білосніжні рушники у нашому храмі, за ті квіти, які буяють, квітують з ранньої весни протягом всього літа і до пізньої осені кругом нашого храму і до пізньої осені. Все це праця, невтомна праця ваших рук. Дякуємо вам і кланяємося вам.

Кланяємося вам і теж будемо молитися, шанувати і любити вас, так як ви вмієте любити. І навіть ці квіти, які ми приготували сьогодні вам, не обійшлися без вас жінок, бо все одно ви допомагали нам їх готувати. Ось так виходить. Дякуємо вам і хай наша вдячність лине до самого Неба і щоб ви були здорові, вродливі, щасливі на многая і благая літа!

Навіть многая літа жінки самі собі співають, бо хор наш в основному жіночий.

Христос Воскрес!».

Після богослужіння всіх жінок у храмі привітали гарними, запашними квітами в горщиках, що будуть радувати серце аж до осені.