У цю світлу неділю настоятель храму святої Покрови отець Михаїл звернувся до прихожан з такою проповіддю:

«Улюблені во Христі браття і сестри. Сьогодні ми слухали цікаву історію про багатого юнака, який шукав спасіння. І саме з таким питанням він підходить до Господа нашого Іісуса Христа, але звертається до Нього не як до Бога, а як до Учителя: «Учителю благий, що мені зробити, щоб осягнути Царство Небесне?».

Ми всі живемо в цьому світі і кожного з нас, рано чи пізно, зацікавить питання – для чого я живу? Який сенс мого буття тут на землі?

Колись учили нас, що людина повинна посадити дерево, побудувати дім, виростити сина. І це правда, але неповна правда. Бо дерево, яке ми посадимо, рано чи пізно спиляють. Будинок, який ми побудуємо, рано чи пізно стане ветхим і його знесуть. Ще буває війна – розвалять, спалять, як бачимо ми зараз. І з того дерева зроблять гріб для нашого сина, того якого ми виростили. Тоді в чому сенс нашого буття?

І Господь перераховує заповіді, заповіді, які дав Бог людям, які ми повинні виконувати. Відповідає юнак: «Я ще з юності своєї дотримувався цього». Отже побожний юнак підійшов до Господа, людина, яка вірить в Бога, вірить Богові і хоче чогось більше. Як часто ми з вами хочемо чогось більше, як просто поїсти, чи довго поспати. Як часто ми відчуваємо, що щастя не в тому будинку і не в тій машині, яку придбали ми. І хочеться чогось більшого, і дійсно духовного щастя.

Тоді Господь каже: «Покинь усе і йди за Мною, і станеш досконалим». Бо юнак був багатим, він зажурився і відійшов від Господа.

Слухаючи це, ми собі думаємо – та я не багатий і це не про мене, але насправді ця притча про кожного з нас. Бо кожного з нас щось тримає на цій землі, до чогось ми прив’язані. Сказав один святий, якщо ви взяли кружку в руки і з пожадливістю сказали – вона моя. Ви не кружку отримали, ви руку загубили, бо вже цією рукою ви не зможете і в носі поколупатися. А найважливіше перехреститися, бо кружка відібрала у вас руку і прив’язала вас до земного. І не важливо, чи це проста кружка, чи це мільйон доларів, воно прив’язує нас до земного, як перше так і друге.

Років п’ять назад по інтернету я дивився цікавий документальний фільм про грецького святого, який жив високо у горах. Сучасний святий монах віддалився від людей, збудував собі шалаш в горах і до нього йшли паломники, до нього багато людей ішли, щоб він помолився над ними. І там, в простій хатинці, він молився над людьми і допомагав людям. І от розповідає один грек так: «Кожного, хто приходив, монах напоював чаєм із гірських трав. Він заварював цей чай у консервній бляшанці на простому вогні. І одного разу, йдучи до цього монаха, я купив йому чайника, приніс, ми попили з цього чайника чаю, а монах каже – забирай його назад. Отче, чому? Я ж приніс цей чайник, щоб ви поїли ним людей».

І відповів монах: «Ти розумієш, якщо у мене з’явиться чайник, у мене з’явиться страх, що мене можуть обікрасти. Для чайника мені необхідна буде поличка, а щоб прибити поличку до стіни потрібен молоток, цвях. І закінчиться це все тим, що необхідно буде замок на двері вішати. І кожного вечора проситися, щоб мене не обікрали. А так я живу легко. І крім цієї бляшанки, з якої я напоюю вас чаєм, і Бога у мене нічого немає, ніщо не прив’язує до землі».

Ми живемо у складнішому світі, тому монахові в горах було набагато простіше, бо нас багато чого прив’язує до цього світу: і дім, і машина, і рідні, і близькі, і одяг наш.

Колись кіно було про монастир-острів, ігумена там прив’язували до землі його любимі м’якенькі чоботи. І чоботи можуть прив’язувати нас до земного.

Як же ж нам жити у цьому світі? Це складно, але в той же час дуже просто – ми повинні володіти всім на цій землі, що Бог дав нам. І машиною, і будинком, і чоботами, і грошима, які  наділяє Господь нам з вами, але ніщо не повинно володіти нами.

І коли прийде час, ми з легкістю повинні сказати – Бог дав, Бог взяв. Хай буде благословенне ім’я Господнє.

Цього не зміг зробити сьогоднішній юнак, він відійшов у сторону, чи буде він спасенний, я думаю буде. Не буде можливо досконалим, як сказав Господь, але спасенним буде, бо він виконує з юності всі заповіді Господні.

І найважливіше чим закінчується сьогоднішнє Євангеліє – що не можливо людям, можливо Богу .

Ми сьогодні стоїмо і думаємо, а чи зміг би я відмовитися сьогодні від усього і піти десь у гори, в ліси. Викопати печеру і там в печері жити, молитися… Напевно ні, напевно не змогли б, бо у кожного є якісь обов’язки, є те, що нас тримає тут на цьому місці, на цій землі. Але пам’ятайте завжди – що не можливо нам, чого ми не зможемо доповнити по своїй слабкості людській, Бог доповнить і Бог спасе. Виконуймо заповіді, хай ніщо не тримає нас на цій землі, живімо легко і будемо спасенними, а дасть Бог – будемо і досконалими.

Боже благословення на всіх вас!».

«Спаси Господи», – відповідають прихожани храму святої Покрови.